英彦山 (Хікосан) — це не просто гора. Це священне місце, де здавна поєднувалися синтоїзм і буддизм. Колись це був один із 3 найважливіших центрів 修験道 (шюґендо) — аскетичної гірської практики, де ченці тренували тіло й дух, проходячи суворі маршрути в горах.
Після відвідування храму мені подарували 英彦山がらがら (ґара-ґара).
英彦山がらがら — оберіг із 1300-річною історією
Коли мені подарували 英彦山がらがら, я вирішила дізнатися, що це за річ насправді. Виявилось, що це не просто сувенір, а оберіг із дуже давньою історією, яку зберігають і передають донині.
За поясненням від NHK, 英彦山がらがら (хікосан ґара-ґара) —цет оберіг у формі глиняний дзвіночока, який із давніх часів виготовляють біля підніжжя гори 英彦山 (Хікосан).
Нині його:
вішають біля входу в дім — як захист від злих сил (魔よけ)
у селах закопують біля полів, у місцях подачі води — як оберіг від шкідників
Коли він рухається, чути характерний звук ґара-ґара. Вважається, що цей звук:
відганяє 鬼 (оні)
не пускає злих духів і нещастя та очищає простір дому
Кольори, теж мають значення
がらがら роблять із простої необпаленої глини,але розфарбовують двома кольорами:
синій — символ води
бордовий — символ сонця
Тобто в одному маленькому дзвіночку поєднані дві основи життя.
ґара-ґара повісила біля свого вікна
Український павук і японське ґара-ґара
І тут у мене виникла дуже тепла асоціація.
В Україні ми вішаємо павука — солом’яну прикрасу, яка:
захищає дім
приносить добробут
впорядковує простір
У Японії — ґара-ґара, в Україні — павук,
але ідеї дуже схожі. Мені дуже подобається ця тиха схожість між культурами, які здаються такими далекими.
Тепер цей がらがら висить у мене біля вікна і захищає мою квартиру 😆
Щозими я бачу в японських магазинах дивні пакети з сухими бобами. Вони з’являються масово, ніби за розкладом — а я все відкладала “колись розберуся”.
Цього року я нарешті вирішила розібратися. Виявилося, що це не просто квасоля, а підготовка до 節分 (сетсубун).
Що означає 節分?
Слово 節分 буквально пишеться як “сезон” (節) + “поділити” (分). Тобто це подія, яка символічно розділяє сезони.
У сучасній Японії під “сетсубуном” зазвичай мають на увазі день перед 立春 (рісшюн) — початком весни. Звучить романтично — “початок весни”, але якщо ви були в Японії в лютому, то знаєте: це ще той мороз 🙂
Цікаво, що дата трохи змінюється щороку. У 2026 році це буде 3 лютого.
Чому “початок весни” так рано?
Тому що це прив’язано не до “погоди”, а до традиційної системи календаря (24 сезонні точки року). У старі часи календар і відчуття сезонів не збігалися з нашим сучасним “січень-лютий = зима”, тому для японської традиції важлива саме точка переходу, а не температура за вікном.
Як святкують: вигнати “оні”, запросити “фуку”
Головна дія сетсубуну вдома — 豆まき (маме-макі), “розкидання бобів”.
Беруть смажені соєві боби (часто їх продають готовими в супермаркеті) і кидають, повторюючи фразу:
鬼は外！福は内！ “Оні (чорт)— геть! Щастя — в дім!”
Тут 鬼 (оні) — це символ всього поганого: хвороб, невдач, тривог, усього, що хочеться залишити позаду. А 福 (фуку) — це добро, удача, благословення.
Звучить дуже просто — але по суті це ритуал, який каже:
“Я усвідомлюю, що є хаос і зло. І я свідомо обираю: хай воно буде не в моєму домі”.
І ось тут я подумала: хіба це не дуже схоже на наші зимові обряди?
Чому мені це нагадало Маланку
У Маланці теж є дивна суміш смішного й серйозного:
маски й персонажі,
шум і “перевернутий світ”,
відчуття переходу,
і те саме бажання — пережити темний період і зайти в новий з чистого листа.
Тільки в Японії “страшним персонажем” стає оні(чорт), а “зброєю” проти нього —… боби.
Ехомакі: суші-рол, який треба з’їсти мовчки
Окремий сучасний символ сетсубуну — 恵方巻 (ехомакі): товстий рол, який їдять цілим, не розрізаючи, і мовчки, поки не доїси.
Ще одна умова: треба дивитися в “щасливий напрям року” (恵方). У 2026 році ним називають 南南東 (південь-південний схід).
Мовчати кілька хвилин з величезним ролом — це звучить комічно, але це теж про концентрацію: поки ти їси — ти “тримаєш” бажання і не розпорошуєшся.
До речі, ехомакі став популярним по всій Японії відносно недавно і навіть викликав дискусії про харчові втрати, коли магазини робили занадто багато ролів “на один день”. Зараз часто переходять на передзамовлення.
“柊鰯”: колюче листя + голова сардини, щоб не зайшло зло
А ще є дуже кінематографічна традиція: 柊鰯 (хіїраґі-іваші) — гілка колючого гостролиста (柊) і голова печеної сардини (鰯), яку вішають біля входу, щоб “оні не зайшов”.
Мені це нагадує наші “обереги” — різні, залежно від регіону, але з тією ж ідеєю: поріг дому — це межа, яку треба захистити.
На цьому тижні в мене — перший блог-пост у 2026 році. Хоч 1/1 цього року теж припав на четвер, я вирішила почати саме 8 січня. На святах зазвичай бракує і часу, і сил — і на писання, і на читання блогів. Тож я добре відпочила й тепер готова знову писати щотижня у новому році.
Хочу привітати вас із Новим роком і трохи розповісти, як я його зустріла.
Новий рік по-японськи
Зустріла я його… по-японськи.
31 грудня тут нічого особливого не відбувається: без гучних вечірок і феєрверків. Я навіть лягла спати, як зазвичай, близько 21:00. А от 1 січня — це вже зовсім інша історія.
Ми пішли в гості до японських знайомих, щоб разом відсвяткувати Новий рік. І святкують його тут насамперед через їжу — традиційне おせち料理 (осечі-рьорі).
Я додала кілька фото, щоб було зрозуміліше, як це виглядає, а далі спробую пояснити, що таке осечі простими словами.
Що таке おせち料理 (осечі-рьорі)
Осечі — це традиційна новорічна їжа Японії, яку подають у спеціальних багатоярусних коробках 重箱 (джюубако). Усередині — багато маленьких страв, і кожна з них має символічне значення: побажання здоров’я, достатку, довгого життя, успіху в навчанні, щасливого майбутнього.
Чому цю їжу готують заздалегідь
Традиційно в Японії з 1 по 3 січня намагалися не користуватися вогнем для приготування їжі. Ці дні вважалися часом відпочинку — і для людей, і для богів, яких зустрічають на початку року.
Саме тому осечі готували за кілька днів до Нового року: так, щоб у перші дні січня нічого не потрібно було готувати.
Сьогодні багато людей і далі дотримуються цієї ідеї, але готувати все з нуля вже майже ніхто не встигає. Тому осечі часто замовляють готовим — у ресторанах або спеціалізованих магазинах.
Символіка страв (кілька прикладів)
黒豆 (куро-маме) — солодкі чорна квасоля → здоров’я та працьовитість (щоб працювати до того що шкіра стане чорна як квасоля)
海老 (ебі) — креветки → довге життя (вигнута спина, як у літньої людини)
数の子 (казуноко) — ікра оселедця → багато дітей, продовження роду
栗きんとん (курі-кінтон) — каштанове пюре золотого кольору → багатство та фінансовий достаток
伊達巻 (датемакі) — солодкий омлет → знання, освіта, успіх у навчанні (на вигояд як загорнутий папер)
れんこん (ренкон) — корінь лотоса → «прозоре майбутнє», без перешкод (через дірочки в корені)
Навіть те, як усе складено в коробках, має значення: шари символізують «накопичення» щастя. А інколи один ярус залишають порожнім — для благословення богів.
初詣 — перший візит до храму
Після святкового обіду ми пішли до храму на 初詣 (хацумоуде) — перший візит до синтоїстського храму або буддистського святилища в новому році.
Люди приходять:
подякувати за минулий рік,
попросити здоров’я, миру й удачі,
купити амулети або витягнути папірець із передбаченням.
Це дуже спокійний, зосереджений момент — без поспіху, але з відчуттям початку чогось нового.
Цей Новий рік для мене вийшов тихим і дуже «японським». Без гучних святкувань, але з сенсами, традиціями й часом, проведеним разом.
З Новим роком вас 💛 Нехай 2026 принесе здоров’я, ясне майбутнє і трохи більше спокою — усім нам.
22 грудня в Північній півкулі — найдовша ніч і найкоротший день року. У Японії цей день називають 冬至（とうじ, tōji） — зимове сонцестояння.
Це не лише астрономічна дата: в японській культурі (ще з періоду Едо) існували сезонні звичаї, пов’язані з 冬至. Чесно кажучи, зараз це вже не те, що роблять “усі” — але традиція добре відома, і її можна помітити хоча б у супермаркетах: перед 冬至 на полицях з’являються гарбузи й юзу.
Полиця в супермаркеті з гарбузом і юзу
Дві традиції 冬至: гарбуз і ванна з юзу
Про гарбуз тут говорять часто: мовляв, у цей день його їли, щоб підтримати сили в холодний сезон.
Традиційна страва з гарбуза та бобів яку готують та сонцестояння.
Але мене найбільше вразила інша традиція — 柚子湯（ゆずゆ）, ванна з юзу.
Юзу (柚子) — це японський цитрус. Якщо коротко: він схожий на маленький горбкуватий лимон (інколи жовтий, інколи зелений), але запах у нього зовсім інший — дуже насичений, ароматний, ніби суміш лимона, мандарина і ще чогось “японського”, що складно описати словами.
В Україні я юзу майже не бачила, тому для мене це було відкриття. У Японії юзу використовують у кухні (соуси, понзу, десерти), але взимку він асоціюється ще й із теплом і турботою про здоров’я.
Мій перший досвід ванни з юзу
Цього року я вперше в житті теж прийняла ванну з юзу. Мені подарували юзу знайомі японці, і розповіли про традицію прийняття ванни із ним.
І в той момент я подумала: “О, це ж ідеальний шанс прожити традицію не як турист, а по-справжньому”.
Я наповнила ванну, поклала юзу у воду — запах одразу заповнив ванну кімнату. Він не різкий, не “парфумерний”, а дуже природний — теплий, цитрусовий, такий, що буквально перемикає голову в режим “спокій”.
Юзу в ванній
І ось що мене здивувало: це відчувалося не просто як “ванна з фруктом”. Це був момент, коли ти раптом розумієш, як у Японії з простих речей роблять ритуал сезону: зупинитися, зігрітися, відчути аромат зими — і ніби подумки підвести риску під “найтемнішим днем”, після якого світла стає більше.
Цей пост — не з мораллю і не з порадами. Просто невелика замальовка про одну японську традицію, яку я випадково відкрила для себе цієї зими 🙂
Середина грудня в Японії — особливий час. Саме зараз тут починається сезон 忘年会 (боуненкай) — вечерь і зустрічей, які для українців можуть здатися дуже дивними.
Бо це не свято. І не просто застілля. І навіть не зовсім «корпоратив».
Що таке 忘年会 насправді?
Якщо буквально перекласти слово 忘年会, воно означає щось на кшталт «зустріч, щоб забути рік».
Японський словник пояснює це так: 忘年会 —その年の苦労を忘れるために、年末に催す宴会（1）（広辞苑） 忘年会 — це зібрання наприкінці року, щоб забути всі труднощі та важкі моменти, які цей рік приніс, і з чистою головою увійти в новий.
У багатьох мовах немає точного перекладу цього слова. Бо сама ідея — зібратися не для святкування, а для «відпускання» — дуже нетипова.
Це не просто «випити разом»
Так, сьогодні 忘年会 часто виглядає як звичайна вечеря або випивка з колегами чи друзями. Але історично це було зовсім не про алкоголь.
Первинний сенс — поставити крапку:
відпустити втому
залишити позаду неприємні події
очиститися емоційно перед новим роком
Швидше ритуал, ніж вечірка.
Звідки взялася ця традиція?
Найдавніше коріння 忘年会 веде до Камакурського періоду (XII–XIV ст.).
Тоді японські самураї жили в постійній війні. Для них кінець року був моментом, коли:
вони вижили
рік завершився
можна «очиститися» від страху і спогадів
Вони збиралися разом, пили саке, говорили — і символічно «змивали» важкий рік.
Пізніше, у період Муромачі, до цього додалася аристократична традиція ренґа — поетичних зустрічей. Там люди не лише їли й пили, а й разом творили — вірші, думки, сенси.
А вже в епоху Едо ця ідея стала масовою:
Купці, ремісники, прості міські мешканці — Усі збиралися, щоб подякувати одне одному за рік і підтримати стосунки.
Чому 忘年会 — унікальне японське явище?
На заході (Європа, Америка) кінець року — це:
Різдво
святкування
підбиття підсумків
досягнення, результати, плани
А 忘年会 — не про успіх. І навіть не про «святкування».
Це про:
визнання втоми
прийняття того, що рік міг бути важким
дозвіл собі не тягнути все далі
Японці, дозволяють собі зустріч без конкретної цілі — просто щоб бути разом і «закрити» рік.
Для чого 忘年会 в сучасній Японії?
Сьогодні 忘年会 — це:
спосіб зняти напругу між начальником і підлеглими
момент, коли дозволено говорити трохи відвертіше
нагадування, що команда — це не лише робота
У японських компаніях командна згуртованість — одна з ключових цінностей. І 忘年会 — один зі способів її підтримати.
Чому ця ідея мені здається важливою
Мені здається, що для українців ця традиція може бути дуже близькою — особливо зараз.
Бо інколи:
рік був надто важким
не все вдалося
не все хочеться згадувати
І, можливо, не завжди потрібно святкувати. Іноді достатньо просто:
Кілька днів тому північ Японії — префектури Аоморі та Хоккайдо — сколихнув потужний землетрус.
Хоч я живу доволі далеко від епіцентру, у квартирі все одно хиталися книжкові полиці. Це тривало всього кілька секунд, але цього достатньо, щоб згадати: у Японії земля нагадує про себе часто й дуже несподівано.
Для більшості українців землетрус — це рідкісна й дуже страшна подія. У Японії ж поштовхи трапляються так часто, що місцеві люди можуть навіть не помітити те, від чого в іноземців схоплюється серце.
Я навіть намагалася знайти аналогію… і попереджаю одразу, що вона дуже невдала, але чомусь саме вона пробивається в голову: це трохи як повітряні тривоги в Україні. Не кожна тривога викликає паніку — тоді як стороння людина була б налякана кожного разу. Так само й землетруси в Японії: іноземці реагують гостро, а японці звикли й інколи забувають, що це взагалі небезпечно.
Саме така «звичність» змусила країну створити одну з найсильніших систем захисту від землетрусів. Сьогодні хочу поділитися кількома речами, які українці зазвичай не знають про них.
Що сталося в Аоморі та Хоккайдо — і чому це важливо саме нам
На початку грудня на півночі Японії стався потужний землетрус магнітудою 7.5. Його відчули навіть у далеких регіонах, включно з Токіо, і це був один із сильніших землетрусів цього року.
Але головне — те, як країна зреагувала. За лічені хвилини:
запрацювали системи попередження,
місцева влада дала чіткі інструкції,
громадяни знали, куди йти і що робити,
інфраструктура витримала навантаження.
Попри потужність землетрусу, життя в Японії не зупинилося.
І саме це — важлива частина уроку, який Україна може взяти для себе.
Регулярні тренування в школах — дисципліна з дитинства
У Японії безпека — це не просто інструкція, яку видають один раз. Це навичка, яку формують ще в дитинстві.
У школах проводять 避難訓練 (хі́нан-кунрен) — тренування евакуації. У моїй школі вони відбувалися раз на місяць.
Дітей вчать:
як ховатися під парту,
як захищати голову,
куди бігти після сигналу,
як виходити з будівлі без штовханини,
як збиратися у визначені місця.
І найважливіше — як не панікувати.
Звучить дрібницею, але саме така регулярність створює те, що я називаю “японським спокоєм”. Коли щось стається, люди не вигадують на місці, що робити — вони просто повторюють те, що тренували десятки разів.
Це ще один урок для України: щоб суспільство було готове, тренування мають бути не формальні, а регулярні й звичні — як частина життя.
Культура взаємодопомоги — і технології, які її підтримують
Після землетрусу японці діють майже автоматично: перевіряють сусідів, відкривають школи як евакуаційні центри, допомагають літнім людям. Це частина культури — ніхто не залишається сам.
І техніка тут теж відіграє свою роль. У месенджері LINE, яким користуються майже 100% японців, під час великих землетрусів з’являється спеціальна функція 「安全確認」(перевірка безпеки).
Одним натисканням кнопки можна повідомити всім своїм контактам:
“я у безпеці”,
“потребую допомоги”,
або поділитися своєю локацією.
Це неймовірно простий, але надзвичайно ефективний інструмент. Він зменшує паніку, скорочує кількість запитань, дозволяє швидко організувати допомогу — і показує, як навіть месенджер стає частиною національної системи безпеки.
Висновок
Землетруси в Японії нікуди не зникнуть — як і будь-які інші ризики в житті. Але японський підхід показує: навіть із постійною небезпекою можна жити спокійно, якщо суспільство знає правила, тренується й підтримує одне одного.
І мені здається, у цьому є важливий урок і для України: системність і взаємодопомога роблять країну сильнішою, навіть у найважчі часи.
Чесно кажучи, цього тижня я зовсім не мала часу писати блог — університет, сесія, проєкти… усе навалилося одночасно.
Але сьогодні особливий день, і я просто не могла нічого не написати.
У моєї бабусі — день народження 💛
привітала бабусю зранку, і вона відповіла мені так, як це може зробити тільки українська бабуся — жартома поскаржилася, що час летить надто швидко, і що дні народження трапляються частіше, ніж їй би хотілося.
Тобто знову: «ой, ще один рік додався… можна було б і рідше!»
Мені здається, багато дорослих так кажуть, правда ж? 🙂
І тут я подумала що може бути цікаво написати про те, що в Японії день народження — зовсім не така подія, як у нас.
А як було в традиційній Японії?
■ 1. У давній Японії взагалі не святкували дні народження
Так, це не жарт.
До XX століття більшість японців:
не вважали день народження особливим днем,
не отримували подарунків,
і взагалі не «відзначали» особисту дату.
Чому?
Бо існувала зовсім інша система віку.
■ 2. Японці раніше “старішали” всі разом — у Новий рік
Це називається 数え年（кадзое-доші） — «рахований вік». Людина вважалася однорічною вже при народженні, а наступного Нового року всім одразу “додавався” ще один рік.
Тому логічно: якщо вік не залежав від дня народження — то не було сенсу його святкувати.
■ 3. Звідки взялася “європейська” традиція святкувати дні народження?
Лише з приходом християнства та західної культури у Японії (переважно після Мейджі, ХІХ століття) почали з’являтися:
персональні дні народження
торти з свічками
подарунки
Тобто, хоча зараз японці теж святкують дні народження, у традиційній культурі вони не були головною подією. Колись в Японії не відзначали кожен рік життя, тому особливими ставали саме ті моменти, коли людина досягала визначного віку.
Саме «довголіття» — головне сімейне свято
В Японії існує старовинна традиція особливих свят для людей, які досягли певного віку. Їх називають «ювілеї довголіття» (長寿の祝い — тьоджю-но-івай).
Це не просто день народження — це момент, коли сім’я збирається разом, дякує людині за прожиті роки та бажає ще більше здоров’я і щастя.
Ось головні японські ювілеї:
Головні довголітні свята Японії
60 років — 還暦（канрéкі）
Означає «повернення календаря» — цикл зодіаку повністю завершується.
Людину вітають у червоному одязі, бо червоний символізує «нове народження».
Це як другий старт життя!
70 років — 古希（кокі）
назва з китайського рядка: «Жити до 70 — рідкість».
77 років — 喜寿（кіджю）
ієрогліф «喜» у скорописі виглядає як «77».
80 років — 傘寿（санжю）
скорочена форма «傘» схожа на «80».
88 років — 米寿（бейджю）
ієрогліф «米» складається з «八十八».
90 років — 卒寿（сотсужю）
скоропис «卒» нагадує «90».
99 років — 白寿（хаку-джю）
«сто» мінус одна риска = «білий».
100 років — 百寿（хяку-джю）
велика та рідкісна подія
колір — рожевий або червоно-білий
Мені дуже подобається японське ставлення до віку
Бо воно не про «ой, ще один рік».
Воно про шлях, досвід, мудрість і вдячність за кожен прожитий рік.
Тож сьогодні, у день народження моєї бабусі (якій виповнилось 65 років, до речі!),
я хочу, щоб вона не думала: «хай би це святкування траплялось раз на три роки»,
а навпаки: щоб кожен рік був приводом для радості, любові і святкування.
Японська традиція святкувати довголіття нагадує: кожен рік — це дар. І нам теж варто дозволяти собі більше тепла, радості й родинних зустрічей.
Бабусю, з днем народження!
Бабусю, з днем народження! Нехай кожен новий рік приносить тобі світло, радість і спокій, а ми завжди будемо поруч, щоб робити ці моменти ще теплішими 💛
Коли я зустрічаю нових переселенців, то дуже часто чую: «Мені важко з місцевою їжею, вона незвична, не подобається».
Так, частково це правда. Але мені здається, що за цим стоїть щось глибше, ніж просто незвичний смак. Я довго про це думала і, здається, знайшла відповідь — завдяки власному досвіду і… урокам у японській початковій школі.
Їжа — це не лише смак. Це емоційний зв’язок
Пригадайте маленьких дітей: вони майже завжди відмовляються від нової їжі. Їх потрібно привчати іноді роками. Чому? Бо поки не сформується позитивний досвід, теплі спогади чи емоційний зв’язок — мозок не готовий приймати нове.
З переселенцями працює те саме. І смак тут — лише частина історії.
Мій перший досвід: 3-й клас, Японія, і повна відмова від… всього
Коли я вперше приїхала до Японії у третьому класі на три тижні, я не їла майже нічого з японської кухні. Навіть у японському ресторані я примудрилася знайти в меню… сосиски з макаронами. Категорично відмовлялася пробувати будь-що нове.
Коли я пішла до японської школи, ситуація повторилася. В японських школах є обов’язкові шкільні обіди — 給食 (кюющоку). Щодня нове меню, майже завжди традиційна японська їжа. Спочатку я майже все відсовувала.
Вчителі швидко зрозуміли, що тиском тут нічого не доб’єшся 🙂
Момент, коли все змінилося
Перелом відбувся несподівано. Коли я почала розуміти японську мову, на перервах я чула, як діти обговорювали їжу:
— «Ти бачила, що сьогодні на обід? Я не можу дочекатися!» — «Це ж так смачно!»
І в мене виникло просте, але дієве відчуття: цікавість.
«Що там такого смачного, про що всі говорять?»
У цей момент формується позитивна асоціація: ти чекаєш їжу, очікування приємне — і коли нарешті пробуєш, смак сприймається зовсім інакше. І так непомітно я почала їсти все з задоволенням.
Візуальні підказки теж працюють
На першому поверсі школи щодня виставляли одну порцію обіду — щоб діти могли заздалегідь побачити, що сьогодні подають. А на початку місяця роздавали меню з поясненнями, чому ця їжа корисна. І знаєте що? Діти це справді читають 🙂
Поступово їжа перестає бути «незнайомою». Вона стає очікуваною.
Геніальний урок у 1-му класі: повний цикл життя їжі
У всіх японських початкових школах є обов’язковий предмет: діти проходять шлях їжі від насінини — до тарілки.
У нас в школі діти вирощували зелені боби (グリーンピース): • садили • поливали • доглядали • збирали • чистили • передавали на кухню
А наступного дня на обід — рис з зеленими бобами, вирощеними власними руками.
Це формує не просто знайомство зі смаком. Це формує емоційний зв’язок, гордість, теплі спогади.
Історія про натто — і про силу асоціацій
У нашій сім’ї ніхто не купував натто — ферментовані японські боби. Їх не любили за текстуру, і я виросла з думкою, що натто — це щось огидне.
Але в університеті мій друг одного разу сказав, що дуже їх любить. Тут же я побачила відео про користь натто. І — увага — одразу сформувалося кілька позитивних асоціацій.
Наступного разу в магазині натто вже лежали у моєму кошику.
Перший смак був дивний. Але позитивні очікування були такими сильними, що мозок сказав: «Мабуть, це смачно».
І з кожним разом мені справді почало подобатися. Зараз я обожнюю натто.
Мій висновок: полюби не сам смак — а спогад про нього
Я називаю це так: Спочатку полюби асоціацію — а вже потім смак.
У дітей це відбувається природно завдяки школі. Але що робити дорослим?
Як дорослим звикати до нової їжі? Мій рецепт
Тиск не працює. Воля «треба звикнути» теж не дуже.
Працює інше:
✔️ 1. Створювати позитивний контекст
Подивитися відео про користь страви. Почитати історію. Почути, що хтось захоплюється цією їжею.
✔️ 2. Підглянути, як це готують
У мене спрацьовує чарівно: коли бачиш процес — їжа стає «знайомою».
✔️ 3. Взяти участь у зборі чи приготуванні
Це те саме, що роблять японські школярі. Коли ви вклали свій час, свої руки — смак сприймається інакше.
✔️ 4. Створити власні позитивні спогади
Їсти нову страву у приємній компанії, в особливий день — і це стає «опорою».
Наостанок
Адаптація до нової їжі — це не про смак. Це про почуття безпеки, знайомості, тепла і позитиву.
Коли ми створюємо правильний контекст і асоціації — мозок відкривається. І нова їжа стає не «чужою», а «моєю».
Можливо, варто час від часу давати собі шанс створити такі спогади 🙂
1 і 2 листопада наша команда готувала український борщ на університетському фестивалі 九大祭 у Фукуоці. На перший погляд — звичайний студентський проєкт. Але для мене це був не просто кулінарний стенд. Це був маленький акт відновлення справедливості. Акт культурної дипломатії. І акт відповідальності перед власною країною.
Бо коли в Японії кажеш “борщ”, у відповідь часто чуєш:
“Це ж російська страва?”
У такі моменти ти дуже чітко усвідомлюєш, що українська культура потребує захисту не лише на полі бою. Вона потребує голосу. Пояснення. Видимості.
Саме тому я вважаю важливою кожну можливість повернути Україні те, що належить їй. Навіть якщо це — одна страва.
Адже саме за це — за право нашого борщу бути українським — ми боролися й на дипломатичному рівні. І саме тому UNESCO в 2022 році внесло український борщ до списку нематеріальної культурної спадщини, що перебуває під захистом під час війни.
Але світ все одно плутає. І ми — українці за кордоном — мусимо це виправляти. Пояснювати. Розповідати. І… варити борщ.
“Український борщ у Фукуоці — це про незламність”
Українська діаспора — це не спільнота, яка живе “десь там”. Це продовження України за межами її кордонів. І ми відчуваємо відповідальність за те, як нашу країну розуміють у світі.
Японці пробували. Дякували. Питали. Людям які підходили до нашого стенду ми пояснювали, що борщ — український. Що він у загрозі. Що наше завдання — зберегти його, як зберігаємо свою мову, традиції і пам’ять.
Українці в Україні, ми хочемо, щоб ви знали:
Мені важливо, щоб в Україні знали: у світі є тисячі українців, які щодня працюють на культурній передовій.
Ми не просто “живемо за кордоном”. Ми:
пояснюємо, що українська культура самостійна
будуємо репутацію України у середовищах, де про нас знали мало
виправляємо історичні перекручення
робимо те, що колись називатиметься “культурною відбудовою України”
зберігаємо наші традиції, бо культура — це фундамент майбутньої держави
Це теж боротьба. Тиха, повсякденна. Але стратегічно важлива.
Цей фестиваль дав мені зрозуміти ще раз:
Українська культура живе там, де живемо ми. І навіть у місті, де ніколи не було морозів сильніших за 5°C, де ніхто не знав слова “буряк”, — ми змогли створити маленький куточок України.
І ми будемо продовжувати це робити.
Команда, яка зробила це можливим
Цей проєкт був би неможливим без нашої чудової команди.
З нами працювали не тільки українці. До приготування борщу долучилися й японські студенти, які хотіли зрозуміти Україну не з новин, а через справжній досвід. А ще — наш професор, який підтримував нас від початку до кінця.
Ми були дуже різні — хтось уперше чистив буряк, хтось варив борщ усе життя, хтось прийшов просто допомогти, бо “Україна зараз важлива”.
Але нас об’єднувало одне: бажання показати Україну такою, якою вона є — щирою, сучасною, сильною і справжньою.
Ізакая (居酒屋) — це японський тип ресторану, де подають алкоголь і багато різноманітних страв до нього. На відміну від барів чи пабів, це щось значно «тепліше» — місце, куди люди приходять не лише пити, а й їсти, сміятися, спілкуватися й розслабитися після роботи.
Я майже ніколи не буваю в ізакая, бо взагалі не вживаю алкоголю. Але цього разу до мене у Фукуоку приїхала мама, і ми вирішили зробити виняток — піти просто повечеряти в одному з місцевих ізакая, адже саме тут ця культура дуже розвинена.
Ізакая у Фукуоці — традиції, які ще живі
Фукуока славиться своєю ізакая-культурою.
Найцікавіше — сире м’ясо прямо перед столами, на очах у відвідувачів. Нам розповіли, що колись це було звично: свіжість продуктів демонстрували відкрито, щоб усі бачили, що нічого не приховується. Тепер такі місця майже зникли, тож це справді унікальний досвід.
Розмови з незнайомцями
Ще одна річ, яка мені дуже сподобалась — це легкість спілкування. В ізакая майже завжди хтось заговорить із тобою — люди трохи веселі після кількох келихів саке, і стають дуже відкритими.
Ми з мамою теж познайомилися з чоловіком, який сидів поруч. Він виявився місцевим із Фукуоки й розповів нам багато цікавого про старі ізакая, про те, як колись там збиралися сусіди, ділилися історіями, і навіть співали разом. Такі щирі розмови — мабуть, і є душа японських ізакая.
Що нам особливо сподобалось
Їжа була неймовірно смачна. Особливо запам’яталися:
🐷 豚足（tonsoku） — ніжні свинячі ніжки, тушковані до м’якості;
🍗 ささみの梅じそ（sasami no umejiso） — куряче філе з пастою з умебоші та листям шісо — освіжаюче й ароматне;
🦆 鶏レバー（tori rebaa） — м’яка й соковита куряча печінка;
🍄 椎茸（shiitake） — великі гриби на грилі, з легкою солоністю та димним присмаком.
Усе це подавали просто й красиво, а смак був такий, ніби все приготували вдома. Ми замовляли без алкоголю, просто насолоджуючись смаком і атмосферою — і цього виявилось більш ніж достатньо.
Враження
Ізакая — це не лише про випивку. Це про людей, шум, запахи, живу енергію, яку відчуваєш усіма органами чуття. Іноді це трохи занадто: гучно, тісно, пахне димом і смаженим м’ясом. Але саме завдяки цьому ізакая залишаються справжнім дзеркалом японського повсякденного життя — без фільтрів і без прикрас.
Цікаве про Японію 